Я пам'ятаю не адреси. Я пам'ятаю світло. Кожен будинок, у якому ми жили, залишався не стінами, а відчуттям — ранковим повітрям, кроками по підлозі, видом із вікна, яке згодом ставало звичним. Деякі будинки були тимчасовими, але відчувалися надійніше за постійних. У них було легко дихати. Легко мовчати. ​​Легко бути собою – без ролі гостя. Ми приїжджали ненадовго, а їхали так, ніби щось усередині доводилося залишати. Не речі — ритм. Звичку прокидатися без поспіху. Були будинки