Я побачила її не відразу. Вона не впадала в очі і не намагалася бути поміченою. Біла, майже прозора, вона росла прямо в розжареному піску - там, де, здавалося б, не мало рости нічого. І саме там, біля самої кромки берега, цвіла лілія. Але чим довше я на неї дивилася, тим ясніше ставало: її сила була не в захисті, а в умінні бути. Вона не ховалася. Не шукала тіні. Не чинила опір умовам. Вона просто росла — тихо, впевнено, по-своєму. У той момент я відчула дивне впізнання. Ніби

Є дороги, якими не їдуть до місця. На них не дивляться на годинник і не перевіряють маршрут. Я полюбила такі дороги не відразу. Раніше мені завжди потрібно було знати — куди й навіщо. Тепер мені достатньо вийти з дому і дозволити скластися самому. На островах це особливо помітно. Дорога може закінчитися раптово - біля моря, біля села, біля повороту, за яким більше нічого немає. І в цьому немає розчарування. Навпаки - з'являється дивне полегшення, ніби світ перестає вимагати п