Зима на Корфу приходить непомітно. Без різкого холоду, без драматичних змін. Море змінює колір. Воно більше не намагається бути листівкою — стає глибоким, важким, справжнім. Взимку Корфу належить тим, хто тут живе. Пляжі пустіють, дороги звільняються, розмови стають довшими. Ти перестаєш бути спостерігачем — і стаєш частиною ритму, який не потребує глядачів. Дні складаються інакше. Не навколо сонця та моря, а навколо світла у вікні, чашки гарячої кави, короткої поїздки до сел

Через якийсь час Корфу перестає бути островом. Він стає тлом — як світло за вікном, як звичний звук моря, як тінь, яка щодня лягає трохи інакше. Ти перестаєш помічати, що живеш «в гарному місці». Краса не зникає – вона просто перестає вимагати уваги. І саме тоді ти розумієш: ти тут не в гостях. Дні починають складатися з дрібниць. З ранкових доріг, які ти знаєш напам'ять. З магазинів, де тобі вже не посміхаються – бо ти своя. На Корфу життя не ділиться на будні та свята. Вона

Корфу увійшов у моє життя тихо. Без обіцянок, без яскравих жестів, без бажання сподобатися. Він просто був у зелені, яка не вигоряє навіть під сонцем, у м'якому повітрі, у відчутті, що день може тривати стільки, скільки потрібно. Тут просто не тече — як дорога між пагорбами, як тінь від оливкового дерева, як море, яке завжди поруч, але ніколи не потребує уваги. На Корфу я вперше відчула, що подорож може бути не рухом, а присутністю. Що не потрібно шукати точку, заради якої ти